23 октября 2018

Постанова Верховного Суду України від 16.03.2016 року у справі № 6-93цс16: Підстави для визнання договору дарування недійсним, внаслідок помилки

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

16 березня 2016 року                               м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого Романюка Я.М.,суддів:Гуменюка В.І.,Сеніна Ю.Л.,Яреми А.Г., Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8 про визнання договору недійсним та повернення сторін договору до первісного стану за заявою ОСОБА_7 про перегляд рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 липня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2012 року ОСОБА_7 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 9 вересня 1996 року його тітка ОСОБА_9 заповіла своїм племінникам — ОСОБА_7 та ОСОБА_10 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1.

На підставі договору дарування від 7 лютого 2011 року ОСОБА_9 подарувала спірну квартиру ОСОБА_8

9 листопада 2011 року ОСОБА_9 заповіла усе майно та майнові права, що будуть їй належати на момент смерті, на користь ОСОБА_7

Позивач вважав, що договір дарування слід визнати недійсним, оскільки він не відповідав внутрішній волі ОСОБА_9, так як остання мала намір укласти договір довічного утримання, однак відповідач не надав ОСОБА_9 жодної допомоги, на телефонні дзвінки не відповідав, з приводу чого                ОСОБА_9 зверталася із заявою до правоохоронних органів.

Враховуючи вищезазначене просив визнати недійсним договір дарування квартири від 7 лютого 2011 року, укладений між ОСОБА_9 та                     ОСОБА_8, скасувати реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_8

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 11 липня 2014 року у задоволені позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 17 листопада         2014 року рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 липня       2014 року скасовано, позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_8, посвідчений 7 лютого 2011 року державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Щебивовк О.О. за реєстровим № 1-200. Скасовано реєстрацію права власності на квартиру              АДРЕСА_1 за ОСОБА_8, номер у реєстрі прав власності на нерухоме майно 32468170, проведену на підставі спірного договору дарування квартири.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_8 задоволено, рішення апеляційного суду Львівської області від                                        17 листопада 2014 року скасовано, рішення Залізничного районного суду від                  11 липня 2014 року залишено в силі.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_7 просить скасувати рішення судів першої та касаційної інстанцій, а рішення апеляційного суду залишити в силі, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 229,  717 ЦК України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_7 — ОСОБА_12 на підтримання заяви, а також представника ОСОБА_8 ОСОБА_13 на її заперечення, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судами встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності від          15 квітня 1994 року НОМЕР_1 ОСОБА_9 на праві власності належала квартира   АДРЕСА_1.

9 вересня 1996 року ОСОБА_9 заповіла належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_8 та ОСОБА_10 у рівних частинах кожному.

7 лютого 2011 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_8 укладений договір дарування, згідно з умовами якого ОСОБА_9 подарувала               ОСОБА_8 квартиру АДРЕСА_1. Договір посвідчений державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Щебивовк О.О. та зареєстрований у реєстрі за номером 1-200.

Державна реєстрація права власності ОСОБА_8 на вказану квартиру проведена 22 лютого 2011 року за реєстраційним номером 32468170.

9 листопада 2011 року ОСОБА_9 заповіла усе майно та майнові права, що будуть їй належати на момент смерті, на користь ОСОБА_7

ОСОБА_9 померла ІНФОРМАЦІЯ_1.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_7 суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що з досліджених і оцінених судом показань свідків не вбачається, що померла ОСОБА_9, укладаючи 7 лютого 2011 року договір дарування помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, у зв’язку з чим прийшов до переконання, що на момент укладення вказаного договору усі його істотні умови було передбачено, з’ясовано та перевірено вільну волю дарувальника, яка погодилася зі всіма істотними умовами договору, укладений договір дарування квартири був добровільно підписаний сторонами, що свідчить про їхнє вільне волевиявлення на укладення договору дарування, їм було роз’яснено усі наслідки підписання такого договору.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, та ухвалюючи нове про задоволення позову, суд апеляційної інстанції  виходив із того, що з показів свідків вбачається, що після укладення оспорюваного договору ОСОБА_9 продовжувала проживати у спірній квартирі до своєї смерті, передача квартири фактично не відбулася, що підтверджує реальні наміри ОСОБА_9 на укладення договору довічного утримання, а не договору дарування. Окрім того, спірна квартира була єдиним житлом ОСОБА_9, яка в силу свого похилого віку та за станом здоров’я потребувала стороннього догляду та матеріальної допомоги. Також, суд першої інстанції не надав належної оцінки позовній заяві ОСОБА_9 до ОСОБА_8 про визнання недійсним договору дарування від 7 лютого 2011 року, яка за життя подавалась нею до Залізничного районного суду м. Львова, у якій просила визнати недійсним договір з підстав, передбачених статтею 229 ЦК України. Окрім того, не надано оцінки матеріалам про відмову в порушенні кримінальної справи за заявою                 ОСОБА_9 з приводу вчинення ОСОБА_8 шахрайських дій з метою заволодіння її квартирою.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що правильним є висновок про відсутність у справі належних і допустимих доказів на підтвердження існування при укладенні оспорюваного договору дарування помилки, а саме, неправильного сприйняття ОСОБА_9 фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що суд апеляційної інстанції не звернув належним чином уваги на те, що ОСОБА_4 як особа похилого віку, яка за станом здоров’я потребувала стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувалась на передачу будинку у власність ОСОБА_2 лише за умови отримання довічного догляду та утримання, тобто вважала, що по суті укладає договір довічного утримання.

У наданій для порівняння постанові від 21 жовтня 2015 року Верховний Суд України керувався тим, що суд касаційної інстанції не встановив обставини щодо наявності чи відсутності в позивача спірної квартири як єдиного житла та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування, що могло свідчити про помилку та неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та  невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини четвертої статті 203, 229, 717 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Пленум Верховного Суду України в п. 19 постанови «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз’яснив, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку — неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров’я та потреба у зв’язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки — неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз’яснення нотаріусом суті договору, а й за такими  обставинами, як: вік позивача, його стан здоров’я та потреба у зв’язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що після укладення оспорюваного договору дарування ОСОБА_9 продовжувала проживати у спірній квартирі до своєї смерті; передача квартири фактично не відбулася; в силу свого похилого віку та за станом здоров’я остання потребувала стороннього догляду та матеріальної допомоги; ОСОБА_9 зверталася до суду з позовною заявою про визнання спірного договору дарування недійсним в силу статті 229 ЦК України; у матеріалах справи наявна відмова у порушенні кримінальної справи за заявою ОСОБА_9 з приводу вчинення               ОСОБА_8 шахрайських дій з метою заволодіння її квартирою, у яких заявниця стверджувала про те, що вона не розуміла, що вчиняє договір дарування, а  не договір довічного утримання.

Статтею 335 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, а саме передбачено, що суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, касаційний суд виходив із відсутності у справі належних і допустимих доказів на підтвердження існування при укладенні оспорюваного договору дарування помилки, всупереч встановлених апеляційним судом фактичних обставин та оцінених доказів, що свідчить про порушення меж розгляду справи судом касаційної інстанції, передбачених статтею 335 ЦПК України.

Відтак, рішення судів касаційної та першої інстанцій слід скасувати, а рішення апеляційного суду залишити в силі, як помилково скасоване.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, пунктом 2 б) частини другої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_7 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 липня 2014 року скасувати, а рішення апеляційного суду Львівської області від 17 листопада 2014 року залишити в силі.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                                                      Я.М. Романюк        

      

Судді:                                                                                        В.І. Гуменюк

Л.І. Охрімчук

Ю.Л. Сенін                                                                                          

В.М. Сімоненко                                                                                                   

А.Г. Ярема



Copyright 2020. All rights reserved.

Опубликовано 23.10.2018 Админ в категории "2016 рік

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *